Його жигулі гнали по трасі до чорного моря, він показав мені яким може бути дитинство…
Дідусь хотів віддати все, що має, але мені потрібен був лише він.
Ми кожного літа їздили на море, на старенькому жигулі, всією сімʼєю, з відкладеними за рік грошима, зупинками на пікнік та соленим арахісом, який я зʼїдала за 6 годин дороги зі Знамʼянки до зараз вже окупованого Скадовська.
Не розуміючи потужності двигуна нашої копійки, я завжди просила його випереджати всі дорогі автівки, щоб швидше зустрітись з морем та по приїзду скинути спітнілі речі в кімнату, де щойно був зроблений ремонт та ще де-не-де «лунав» запах свіжо-пофарбованих стін.
Зупинялись ми в одної жіночки приблизно 7 років поспіль.
За цей час, я змогла спостерігати розквіт її саду та «відцвітання» її душі.
Особливим деревом для мене тоді стали персики, які вона щоденно рахувала та ні разу не дорікнула мені за них, хоча розуміла, що дідусь кожного ранку зривав їх для мене.
Я знала шлях з моря до її будинку закритими очима.
А зараз, заплющуючи їх, я уявляю острів Джарилгач, де вперше побачила дельфінів; намисто з мушлі, яке дідусь збирав мені крізь гарячий пісок; спів чайок над головою; спечене тіло в перший день засмаги; солодку варену кукурудзу, маленький сирок на паличці та медову пахлаву; заворожуючі довгі розмови під час спільних прогулянок.
«Вікуль, креветки будеш на сніданок?», - якось запитав мене дідусь, прийшовши з моря, наловивши цілу сітку маленьких, але таких смачних креветок.
- Звісно буду. То ви вже встигли з бабусею піти на базарчик так рано?
- Так, сонечко. Все для тебе.
І лише з часом я дізналась, що тим базарчиком було мілке чорне море, на сході сонця, майже розірвана сітка від водоростей, медуз та інших її мешканців.
Десь на середині кожного відпочинку ми брали із собою щось смачненьке та відправлялись в Лазурне.
Досі памʼятаю той стукіт від бетонної дороги, яка вела нас до пригод та великих хвиль.
А згодом, я буду повертатись в ті дні, наважуючись підкорити найвищу хвилю в своєму чорному морі.
Коментарі
Дописати коментар